В Україні дедалі гучніше говорять про проблему, яку довгий час намагалися не помічати. Йдеться про лудоманію – залежність від азартних ігор, яка під час війни набула особливо небезпечних масштабів.
За даними Liga.net, країна переживає прихований сплеск ігрової залежності. Якщо раніше вважалося, що до азартних ігор найчастіше потрапляють люди з фінансовими чи психологічними проблемами, то зараз ситуація змінилася. У зоні ризику опинилися топменеджери, айтівці, студенти, підприємці та військові.
Причина не лише в доступності онлайн-казино. Під час війни вони для багатьох стали не просто розвагою, а швидким способом втекти від реальності. Людина відкриває телефон, робить ставку, отримує короткий сплеск емоцій – і на кілька хвилин забуває про тривогу, втому, обстріли, втрати чи фінансовий тиск. Але саме в цьому і пастка: чим сильніший стрес, тим легше мозок «підсаджується» на швидкий дофамін.
Особливо гостро ця тема прозвучала у 2024 році, коли військовослужбовець 59-ї бригади Павло Петриченко створив петицію про обмеження роботи онлайн-казино. Вона дуже швидко набрала необхідні 25 тисяч голосів і змусила владу реагувати.
Тоді суспільство шокували історії про військових, які програвали в онлайн-казино не просто зарплату, а сотні тисяч гривень. Петриченко розповідав, що в суміжних підрозділах були випадки, коли люди втрачали від пів мільйона до мільйона гривень, залазили в борги, брали мікрокредити, а потім їхні родини змушені були надсилати їм гроші навіть під час служби.
Саме тоді в інформаційному просторі з’явилося гучне порівняння: українці за рік могли програти в онлайн-казино в рази більше, ніж задонатили на ЗСУ. Ця фраза стала символом проблеми – країна збирає кошти на дрони, авто й амуніцію, а паралельно мільярди гривень осідають у гральній індустрії.
Після суспільного резонансу президент Володимир Зеленський ввів у дію рішення РНБО щодо протидії негативним наслідкам онлайн-азарту. Документ передбачав обмеження реклами азартних ігор, заборону використання символіки ЗСУ у рекламі казино, боротьбу з нелегальними сайтами, ліміти для гравців, контроль часу у грі та заборону військовим брати участь в азартних іграх під час воєнного стану.
Згодом держава посилила контроль над ринком. Було підписано закон №9256-д, який передбачив ліквідацію КРАІЛ та створення нового регулятора. Також почали говорити про автоматичне блокування доступу військових до азартних ігор через перевірку в реєстрах. Ідея проста: якщо людина є військовослужбовцем або вже має обмеження на участь в азартних іграх, система має не допустити її до гри.
Проте сама заборона не вирішує проблему повністю. Лудоманія – це не просто «слабкість характеру» і не звичайне бажання легко заробити. Це залежність, яка часто росте на фоні стресу, самотності, тривоги, виснаження та відчуття безсилля.
Для військових ризик ще вищий. На фронті людина живе в постійній напрузі, часто не має нормального відпочинку, а телефон стає єдиним доступним способом швидко відволіктися. Онлайн-казино цим користуються: яскрава реклама, бонуси, миттєві ставки, ілюзія контролю та відчуття, що «ще трохи – і відіграюся».
У цивільному житті ситуація не менш небезпечна. Айтівці та топменеджери можуть мати високі доходи, але саме це іноді створює ілюзію безпеки: мовляв, кілька тисяч гривень – не проблема. Потім ставки ростуть, програші збільшуються, а людина вже не грає заради виграшу, а намагається повернути втрачене.
Студенти також потрапляють у пастку через доступність онлайн-ігор і бажання швидких грошей. Для молодих людей це може виглядати як легкий спосіб «підняти» кошти, але на практиці часто закінчується боргами, конфліктами з родиною та психологічними проблемами.
Фахівці попереджають: перші тривожні сигнали – це постійні думки про гру, спроби приховати ставки, позики «до зарплати», бажання відігратися після програшу, різкі перепади настрою та зникнення грошей без зрозумілого пояснення.
Найгірше, що лудоманія часто залишається прихованою до останнього. Людина може ходити на роботу, служити, навчатися, спілкуватися з близькими, але всередині вже жити в борговій ямі та постійному страху.
Саме тому Україні потрібні не лише заборони і блокування сайтів. Потрібна нормальна система допомоги – психологічна підтримка, реабілітація, робота з родинами, контроль реклами та реальна відповідальність для грального бізнесу, який заробляє на людській вразливості.
Онлайн-казино давно перестали бути просто «розвагою на вечір». В умовах війни вони стали небезпечною дофаміновою пасткою, яка б’є по грошах, психіці, родинах і навіть обороноздатності країни. І якщо цю проблему далі замовчувати, рахунок буде йти вже не лише на мільярди гривень, а й на зламані життя.